НАСТОЯЩЕЕ современная русская литература

Скрипка

У напівтемній кімнаті на холодній підлозі бездиханна скрипка. В моторошному передсмертному хрипінні сплелися порвані мелодії. У крові захлинається смичок, зрідка здригаючись у нестерпних конвульсіях. В німому дереві зітліває зраджена душа. Сліз немає. Гніву - теж.

I лише старий годинник кудись далеко-далеко бреде, не озираючись, не зупиняючись ні на мить; а поруч невідомо куди летять хвилини. Їх усе менше й менше. Звідти не повертається н і х т о…

Етюд

Я знеславила небо, сипнувши йому в обличчя карими іскрами докору. Я образила тишу, назвавши її одаліскою ночі. І розгнівала Бога, не помолившись при вечірньому диханні свічі. Розчавила павука, що сичав на мене, як на свою жертву - і взяла на себе сорок смертних гріхів…

Та коли день розлучався із сонцем, а останній промінчик каяття заглядав у душу… я благала небо все забути; заплакану тишу називала матір’ю вічної любові. На збитих колінах три дні і три ночі молила Господа простити мені. І все живе здригалося від мого ридання.

Лист коханій людині

Любий мій, між нами тисячі кілометрів, мільйони красунь, кожна з яких мріє бути твоєю коханою. А я…Я просто твоє серце, душа твоєї душі. І коли твоє життя зазнає прикрих невдач, знай що я страждаю вдвічі більше.

Бачу тебе скрізь: в кожному авто, серед одиноких перехожих, в чашці холодної кави, в зоряній калюжі на автобусній зупинці… Щовечора о цій порі я дивлюсь на одну, найяскравішу зірку, а вона, зустрічаючи мій погляд, розгорається мільйонами вогників, які течуть у мене по щоках. Ні, Сонце моє, я не плачу. Ти не побачиш моїх сліз.

Доля не любить чекати, а я завжди запізнююсь. І тому, мабуть, життя дарує мені другу роль, точніше, роль іншої - доброї знайомої, подруги або просто незнайомки, як тепер.

Дозволь мені стати твоїм ангелом. Я тихо приходитиму уві сні, обійматиму теплими крилами, гладитиму твоє волосся. Молитимусь за тебе вдень і вночі, де б ти не був - тут, чи за океаном.

Мій гарячий поцілунок зігріє тебе холодної ночі, - його зронить на твої спраглі вуста закоханий вітер.
Ти не почуєш свого імені, бо воно - святиня. Боюсь, що моя примарна надія розлетиться маленькими скалочками, тільки-но я покличу тебе.

Друже мій, що б не сталося, я завжди буду поруч - у твоїй душі. Я писатиму тобі щодня, щохвилини і щомиті - серцем. І якщо погаснуть зорі, загориться Місяць, а вітер впаде холодним дощем, - я все одно чекатиму тебе, чекатиму одинокою зорею на роздоріжжі наших доль.

Навіки твоя.

МАУГЛІ

Бетонні джунглі плутали дороги, спрагло впиваючись розігрітим від спеки бензином. Ще мить - і порепані п’яти бруківки завиють від болю. А заклопотані своїми проблемами люди кудись біжать по обидва боки вулиці, брудно лаючись, якщо ненароком хтось зачепить. І ще б нічого, якби не ті кляті жіночі підбори, які з такою діловитою рішучістю тупцяють із тріщини в тріщину, чи розпечений недопалок, що навмисно не долетів до смітника,- та стоптані тротуари так і звиваються від пекучого щему. Звісно, цього ніхто не помічає… Як не помічають і й о г о.

Скуйовджене волосся звисало з мокрого чола; в дивовижної краси очах іскрився розпач; з оголених грудей з-під розтебнутої до пояса сорочки було чути напружене дихання; а в ледь розтулених пересохлих губах захолов німий крик. Він, Мауглі ХХІ століття стояв посеред бетонних джунглів, відчуваючи себе чужим у цьому скаженому місті. Не знаючи виходу з лабіринту, лише збентежено озирався в усі боки. А байдужі очі перехожих дивилися прямісінько на нього і водночас кудись далеко, немов крізь вітрове скло. Він там був, але… й о г о там не було.

Відзиміло багато зим, відвесніло чимало весен, а Мауглі ще й досі посеред асфальтових берегів - стоїть, не відчуваючи нічого, окрім болю отих порепаних площ, отруєних доріг, ображених думок…

На крилах мрій

А тим часом ясний місяць все сипле золоті монети на стежину в морі, що веде кудись далеко-далеко - невідомо куди.